На початку навчального року перед морфологічним корпусом ДМА зібралась група людей, які 50 років тому вперше прийшли сюди в якості першокурсників Дніпропетровського медичного інституту.

Нечисленність тих, хто прийшов, компенсувалась палкими вітаннями, гучними  захопленими вигуками, безкінченними розпитуваннями. Тільки й чути було: «Ой, це ти, Сергійку?», « Геннадію!», «Віталику!».

Після невимовно радісних хвилин «п'ятидесятники» попрямували до відчинених дверей морфологічного корпусу, того корпусу, який їм випало на долю в далекому 1964 році відбудовувати, допомагати облаштовувати кафедри, наповнювати життям аудиторії.

З благоговінням переступали немолоді вже лікарі поріг оновленого музею академії. Вдивлялись в знайомі обличчя ректорів, розчулено згадували своїх професорів, вчителів.

А згодом під звуки Гімну ДМА почали заповнювати аудиторію №1. Ректор академії, член-кореспондент НАМН України, професор Тетяна Олексіївна Перцева тепло привітала тих, хто через 50 років підтримує духовний зв'язок з alma mater, проніс її славу через все своє життя і передав її своїм дітям, близьким, онукам.

Поділилась ректор досягненнями медичної академії, зупинилась на проблемах, нових починаннях і перспективах.

Традиційний переклик провів Василь Губарик – беззмінний староста курсу. Відзначив, що вступило на перший курс (а тоді це був перший набір студентів молодого тоді ректора Інни Ілларіонівни  Крижанівської) 296 майбутніх лікарів, закінчило - 216, через 10 років на зустріч приїхало 196, а сьогодні всього 30. Кожен коротко розповів про себе. Пом'янули хвилиною мовчання тих, хто пішов за обрій небуття.

На мою долю випала честь виступити з доповіддю, презентувати викладачів кафедр, на яких ми навчались. Занурення в минуле сколихнуло хвилю спогадів. Згадали і подумки вклонилися вчителям, які віддали частинку своєї душі майбутнім лікарям, ставши для багатьох наставниками, взірцем безкорисливості, розуміння філософії і місця медицини в житті суспільства. Естафету прийняли діти і онуки присутніх.

Під звуки пісні Олега Мітяєва «Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались» промайнули на екрані такі дорогі серцю кожного вже забуті студентські будні минулих років, і кожен відчув приплив енергії, яка знову наповнює життя.

По завершенні традиційно сфотографувалися на сходинках морфологічного корпусу з надією на наступні зустрічі. А лікар-анестезіолог Ірина Сицько зачитала власний вірш, який присвятила своїм однокурсникам.